1.причины образования централизованных государств в западной европе 2.причины образования централизованного государства

1. в  западной европе с эпохи раннего средневековья делались попытки создать централизованные государства. основная причина этому - желание во-первых, завоевать как можно больше территорий своих ближайших соседей и установить единую власть короля на об'единившейся территории. во временном отрезке одним из первых таких королевств явилась , которая уже к концу 9 века стала об'единяться на основе уэссекса - об'единились уэссекс, сассекс, нортумбрия, мерсия, кент, эссекс, восточная . к числу ранних королевств относится франция, основанная в середине 9 века вокруг западно-франкского королевства. испания об'единилась в об'единенное королевство в самом конце 15 века, в 1479 году, путем об'единения королевств кастилии и арагона, а затем и завоевания гранадского эмирата. некоторые европейские княжества об'единялись в королевства значительно позднее - италия и германия во второй половине 19 века. королевства в основном об'единялись из множества крупных и мелких феодальных образований на основе национальной идеи, вокруг самого сильного образования и в основном по причине необходимости отражения внешних угроз.  2. в 14-18 веках происходило формирование государства вокруг княжеств московского, новгородского и других, в условиях тяжелейшей феодальной раздробленности, постоянных набегов разных врагов - немцев, поляков  и шведов с запада, татаро-монголов с востока, турок-османов с юга. первоначально, из-за взаимной вражды князей попытки об'единения не удавались; более того, междоусобица к завоеванию большей территории княжеств в середине 13 века татаро-монгольской золотой ордой, которое продлилось в плоть до второй половины 15 века. татаро-монгольское иго явилось огромнейшим злом для россии, задержавшим политическое, и культурное развитие страны и обеспечившее ее сильное отставание от стран западной европы. с начала  16 века, вокруг и московскому князю василию третьему, началось реальное об'единение княжеств, а с приходом к власти его сына иоанна четвертого (грозного) начались расширения территории государства на юг и восток евразийского континента. таким образом, и в российского государства об'единение сыграло главную роль в преодолении внешних угроз.

А́встро-Уго́рщина — у 1867—1918 роках дуалістична монархія та велика держава в Центральній Європі[1][2]. Федерація Австрійської імперії та Угорського королівства. Займала терени сучасної Австрії та Угорщини, а також Чехії, Словаччини, Хорватії, Словенії, Чорногорії, частини Італії, Польщі, Румунії, Сербії, України. Очолювалася імператорами з австрійського дому Габсбургів — Францом-Йосифом (1867—1916) і Карлом I (1916—1918). Заснована після компромісної угоди між Австрією і Угорщиною. Столиця — Відень. Офіційною мовою була німецька та угорська[3] також у різних частин імперії хорватська (Хорватія і Славонія) та польська (Галіція та Лодомерія). Панівна конфесія — католицизм. Була населена різними народами, провідну роль серед яких відігравали австрійські німці та угорці. Існування імперії супроводжувалося потужними національно-визвольними рухами. Австро-Угорщина була багатонаціональною державою і однією з головних держав Європи того часу. Австро-Угорщина була географічно другою за величиною країною в Європі після Російської імперії - 621 538 км2 (239,977 кв. миль)[4] і третя за чисельністю населення (після Росії та Німецької імперії). Імперія створила четверту за величиною машинобудівну галузь у світі після Сполучених Штатів, Німеччини та Великої Британії[5]. Австро-Угорщина також стала третім за величиною виробником і експортером побутових електроприладів, промислових електроприладів і обладнання для вироблення електроенергії для електростанцій після Сполучених Штатів і Німецької імперії[6][7]. У 1918 році внаслідок поразки у Першій світовій війні розпалась на ряд незалежних держав.

Объяснение:

Навесні 1648-го на українських землях спалахнуло повстання проти польського панування. Річ Посполита на переговорах з козацькою верхівкою відкинула всі їхні пропозиції і відрядила каральну експедицію для придушення повстання. Однак шляхтичі недооцінили силу козацького війська і зазнали розгрому під Жовтими Водами.

Поляки відступили до Корсуня, де до них приєдналися основні сили Миколи Потоцького та Мартина Калиновського. 25 травня армія Хмельницького і татарські загони переправилися через Рось (козаки за один день насипали греблю, загативши річку, чим значно спростили переправу) і увійшли до Корсуня. Поляки не прийняли битви. Вони підпалили місто і почали відступати.

Гетьман дізнався про наміри противника і відрізав дорогу до Богуслава. 26 травня польське військо потрапило в ретельно підготовлену пастку і за чотири години було повністю розгромлене. Більшість жовнірів (солдатів) загинула в бою, а решта разом з командирами потрапили в полон. З усієї 20-тисячної армії врятувалося лише 1,5 тисячі чоловік.

Розповідаючи про цю битву, історики надто багато уваги звертають на дипломатичні аспекти подій, що відбувалися, забуваючи розповісти про нестандартні рішення та ходи двох сторін.

Перемога під Корсунем дозволила знищити військові сили поляків на українських землях та широко розгорнути національно-визвольну боротьбу.